Туристичні об'єкти Мезинського національного природного парку у межах Понорницької громади

Щоб побачити найчистішу річку Європи, доторкнутися до давньої історії мисливців на мамонтів та відчути подих унікальної сіверської природи, культури й традицій запрошуємо Вас до Понорницької громади.

• Мезинська палеолітична стоянка первісної людини (20 тис. р. тому) – с. Мезин

Мезинське поселення є однією з найвизначніших пам'яток світового значення та одним з найцікавіших за виявленими тут оригінальним високохудожнім виробам з бивня мамонта (намисто, підвіски, браслети, орнаментовані меандрами, фігурки птахожінок, перші ударні музичні інструменти), 113 тисяч кременів, черепашки молюсків, що водяться в Причорномор’ї, понад 120 тис. зразків кісткового матеріалу та система колективного полювання на льодовикову фауну (мамонт, кінь, північний олень, вівцебик, песець, вовк, лисиця).

У відкладах льодовикового лесу досліджено 5 господарсько-побутових комплексів. Вони являли собою рештки круглих жител, діаметром біля 7 м, площею біля 25 м², обкладених кістками мамонтів й оточених господарчими ямами, вогнищами, рештками господарчої діяльності – виробами з кременю, кістки, залишками життєдіяльності.

На будівництво тільки одного з мезинських будинків було використано 300 кісток тварин, серед яких понад 270 кісток мамонта. Загальна вага будівельних конструкцій досягала 2,5-3 тонн, площа становила 20 квадратних метрів.

У скупченні кісток трапився «шумлячий» набірний браслет, що складався з п’яти ізольованих пластин, вирізаних із бивня – своєрідний музичний інструмент типу кастаньєт і є поки що першим свідченням про наявність танцю в палеоліті Східної Європи.

Науковці одностайно дійшли сенсаційного висновку, що кістки мамонта – дві нижні щелепи, лопатки, стегнова й тазова кістки, уламок лобової частини черепа, які були розписані червоною вохрою, а також колотушки з бивня мамонта – це ударні музичні інструменти, а цей комплекс є єдиним відомим у світі палеолітичним оркестром ударних інструментів. Таким чином, Мезинська знахідка поклала початок розвитку нового наукового напрямку – археологічного музикознавства.

Крок за кроком велася робота з відтворення палеолітичної музики. І врешті музикант-ударник за допомогою «кісточок» пальців руки обережно програв по різних частинах лопатки ударний ритмічний мотив, який було записано на магнітну стрічку. Запис було відцифровано та розміщено в Інтернеті в 2001 році.

Серед матеріалів з Мезинської стоянки заслуговує особливої уваги мінеральна фарба – охра. На думку деяких дослідників, змішана з жиром охра вживалася пізнепалеолітичною людиною для фарбування деяких побутових предметів, знарядь праці і зброї, а також для розфарбовування тіла. В останньому випадку, ймовірно, з метою захисту від холоду і, можливо, від комах.

На місці стоянки первісної людини з 1965 року відкрито археологічний науково-дослідний музей ім. В. Є. Куриленка.

GPS координати: N51°49'26,78", E33°04'19,24"

• Мезинський археологічний науково-дослідний музей ім. В. Є. Куриленка – с. Мезин

Заснований у 1965 році на місці всесвітньовідомої Мезинської палеолітичної стоянки. Вік найдавнішого експоната – окам`янілості крейдяного періоду – 70-100 млн років. Особливу цінність в музейній експозиції має відділ Мезинської верхньопалеолітичної стоянки, де експонуються кістки мамонта, фотокопії та інше. Досить представленими в музеї є керамічні вироби від неоліту до сучасності, прикраси часів Київської Русі, коропські кахлі XVI-XIX століть, кахлі з кріпосного театру відомих поміщиків Забіл, речі Ушівської фарфоро-фаянсової фабрики Савицьких XIX століття, посуд майстерні Пузиря.

Режим роботи: з 8:00 до 16:00 без вихідних і перерви на обід.

• Візит-центр Мезинського національного природного парку (НПП), філіал мезинського музею – с. Деснянське

Велика кількість археологічних знахідок краю презентуються у філіалі музею:

• археологія краю;
• етнографія Подесення;
• історія розвитку села;
• меморіальна кімната засновника музею В. Є. Куриленка;
• природничий відділ, що містить інформацію про напрямки діяльності природо-охоронної установи у фотоматеріалах, гербарних та геологічних зразках, зооколекції.

Окрасою експозиції є Діорама фрагментів суспільного життя первісної людини доби палеоліту, яка яскраво відтворює стиль життя доби палеоліту (XVІІI тис. до н. е.) на території Мезина та його округи.

• «Пузирева гора над Десною» – пагорб з давньою історією «гори серед полів»

Пузирева гора – це не тільки природний об’єкт, а й цілий комплекс пам’яток археології, історії та культури нашої країни. Люди заселили пагорб ще в добу раннього заліза, тут проживали представники, так званої, юхнівської культури (сучасники скіфів).

У ХІХ столітті на схилі цього пагорба знаходилась майстерня місцевого майстра Пузиря, який славився своїми глиняними виробами і багатокольоровою поливою, секрет якої він запозичив у колоністів-гутерівців.

Пагорб з поверхні сформований льодовиковими відкладами (фрагмент риської морени розрізаний р. Десна). Під товщею кайнозойських відкладів залягає крейда. Біля підошви крейдяних відкладів, утворених закам’янілими рештками діатомових водоростей, часто знаходяться закам’янілості тварин часів «давнього моря» – белемніти, губки, черепашки молюсків, вік яких сягає середини юрського періоду мезозойської ери (близько 150 млн років). Розташований між селами Деснянське і Радичів у південному гирлі балки на р. Хвостинка в урочищі Пузир хутір. Займає мис заввишки близько 50 м із Зх і Сх сторін обмежено глибокими ярами (2-5 м). «Пузирева гора на Десною» – найкращий оглядовий майданчик на заплаву р. Десна та унікальне озеро «Підкова щастя», що являє собою заплавне озеро у формі підкови площею 0,5 га. Береги заболочені, порослі осоками. Прибережно-водна ділянка озера поросла різаком алеєвидним. Цікавою знахідкою є масове заселення крейдяних відкладень у руслі Десни личинками ряду волохокрильців (Hydropsyche bulgaromanorum Malicky, 1977).

GPS координати: N51°46'18,08", E33°04'13,13"

• Свято-Миколаївська церква – с. Радичів

Радичів – мальовниче село на Чернігівщині, що розкинулося на правому березі Десни на території Мезинського національного природного парку. Колись тут жили давні племена ради і чеви. А ще тут жили німецькі колоністи – гуттерівці. Саме вони у 1823 році збудували Свято-Миколаївську церкву, що і досі височіє над Десною. 

У 1817 році загорілася німецька кузня. Через сильну спеку та великий вітер швидко приборкати пожежу не вдалося. Вогонь знищив не лише забудови німецьких колоністів, а й стару дерев’яну церкву радичівців, що знаходилась неподалік кузні. 

Щоб уникнути конфлікту з місцевими мешканцями гуттерівці погодились відбудувати церкву. Для цього вони виготовили цеглу, якої повністю вистачило для будівництва храму. За переказами старожилів будівництво церкви обійшлося в 1600 рублів. Тоді це були величезні кошти, адже добротна хата коштувала лише 100 рублів. 

Як згадує у своїй книзі «Радичів відомий і невідомий» Василь Коструб: «В середині церкви були дуже гарно розмальовані стіни, на яких було зображено багато святих. Зверху під куполом був вигляд чистого неба, а у верхні вікна красиво пробивались сонячні промені. Все це мало урочистий вигляд. Коли люди підходили до храму, то вже здаля було видно, що на дверях храму було дуже гарно намальовано зображення Святого Миколая на повний зріст». 

Вистояла Свято-Миколаївська церква і в Другій світовій війні. У той час було зруйновано лише частину дзвіниці. У самому храмі правили служби, місцеві хрестили дітей, навіть тих, хто був нехрещений при радянській владі. 

Та залишитись неушкодженою під час радянського режиму, де атеїзм був частиною державної ідеології, Свято-Миколаївській церкві не вдалося. У 60-х роках біля Радичева було знайдено нерозірвану чи то міну, чи то бомбу. Викликали саперів, щоб її ліквідувати. І кращого місця аніж приміщення церкви не знайшли. Вибуховий пристрій помістили в храмі, з військової частини, що стояла неподалік села, привезли вибухівку, обклали нею храм і підірвали. Рвонуло добре. У сусідніх будинках повилітали вікна і двері, порозпадалися печі, а от сама церква встояла. Тоді з колгоспу пригнали трактор і почали виламувати стіни. Проте повністю зруйнувати вдалося лише одну стіну, цеглу з якої використали для засипання ям на дорогах. 

Так, в напівзруйнованому стані, Свято-Миколаївська церква в Радичеві простояла до тих пір, доки сюди не приїхав священник Іоанн, за ініціативи якого у 2011 році розпочалася відбудова храму. Завдяки неймовірним зусиллям цього священника та небайдужих людей у 2016 році Свято-Миколаївську церкву було відновлено. Але, за переказами місцевих мешканців храм понижчав на 1,5 – 2 метри. Згодом отець Іоанн виїхав з села, а радичівці дотепер згадують його добрим словом, адже той завжди допомагав людям і словом, і ділом. 

Функціонує церква і досі. Проте, перебуває в край незадовільному стані та терміново потребує ремонтно-реставраційних робіт. 

GPS координати: N51°45'10,61", E33°04'47,90"

• Пустинно-Рихлівський Свято-Миколаївський чоловічий монастир (1666 р.) – с. Рихли

Свято-Миколаївський Пустинно-Рихлівський чоловічий монастир живописно затаївся в лісових далях. Виявити його було легко по гулу величавого монастирського благодатного дзвону, що розливався околицями лісів і сіл на багато кілометрів.

Головною подією передісторії монастиря була поява чудодійної ікони Святителя Миколая в 1620 році. Бортник із с. Оболоння, який оглядав у лісі дерева із бджолиними гніздами, побачив на високому клені ікону Святого Миколи.

До ікони почали ходити люди, тут відправлялися молебні, багато людей зцілювалося від хвороб. Тому старшина Чернігівського полку вирішила облаштувати в Рихлах монастир у повному обсязі. Це і започаткував у 1666 році Василь Многогрішний, брат гетьмана Дем’яна Многогрішного.

На початку ХХ століття в обителі проживали 152 ченці. У монастирі була багата бібліотека й іконно-книжкова лавка. Монастир мав окремий гостинний двір для прочан і паломників з готелем, трапезною та допоміжними будівлями, а також сади, пасіку, двір для худоби, цегельний завод, інші господарські будівлі. Тут були свої живописці, палітурники, кравці, шевці, столяри, бондарі, ковалі, маляри, мірошники, городники, скотарі та ін. Для хлопчиків, переважно сиріт, працювала школа з повним утриманням. Після Жовтневої революції монастир був пограбований і зруйнований, але місце і до нині зберігає свою святість. У 2006 році обитель знову набула статусу монастиря. У Свято-Миколаївській церкві, відновленій з руїн, і нині знаходиться чудодійна ікона Святого Миколая, котра дала початок заснуванню монастиря.

GPS координати: N51°40'51,41", E32°52'39,64"

• Рихлівські печери XVII ст.

До цього часу збереглися унікальні монастирські печери, створені у XVII столітті. Вони викликають велику цікавість краєзнавців, але ще зовсім не досліджені. Печери мають декілька входів і, за переказами, тягнуться до Десни. У сиву давнину печери Пустинно-Рихлівського монастиря своєю довжиною порівнювалися з печерами Києво-Печерської лаври. Але Рихлівське «підземне місто» не лише давало притулок монахам і паломникам, воно оберігало від «злого ока» монастирські багатства. За легендою, коли у 30-х роках монастир почали руйнувати, братія рихлівської обителі заздалегідь заховала монастирські цінності в печерах, а коли монастир відродиться, відкриється таємний лаз, що веде до захованих скарбів.

GPS координати: N51°40'41,89", E32°52'05,85"

• Казанська церква – с. Розльоти

У 1782 році в селі Розльоти побудували муровану Казанську церкву, яка збереглася до цього часу, але потребує реставрації.

• Старовиннна поромна переправа

Традиційно на початку літа на Десні свою сезонну роботу розпочинає своєрідний «середньовічний» пором. На території Мезинського НПП збереглося 3 таких переправи через Десну (села Мезин, Деснянське, Радичів), які служать місцевим жителям для господарських потреб, в основному при заготівлі сіна на луках та випасі худоби. Принцип дії порому полягає у використанні течії річки та м’язової сили поромщика. Біля порому в с. Мезин знаходиться «Каолінова гора», це пагорб з білої глини (каоліну), яку в ХІХ столітті місцевий фабрикант Григорій Савицький використовував для виробництва знаменитого фаянсового та порцелянового посуду.

Ще в часи Північної війни (1708 р.) саме на поромній переправі біля Мезина відбулось форсування шведських військ через Десну.

Сьогодні традиційний для цієї території вид транспорту в НПП використовується як розважальна послуга для відвідувачів. Знаходиться на пішохідному еколого-освітньому маршруті «Дивосвіт природи краю, де ходили мамонти», довжиною – 6 км. Маршрут поєднує споглядання чудових краєвидів ландшафтних заказників «Мезинська Швейцарія» і «Свердловський», спостереження за пролітними водоплавними птахами в заплаві Десни та ознайомлення з багатою історією Мезинської околиці.

GPS координати:

• Мезин N51°49'19,02", E33°04'31,46"
• Деснянське N51°47'44,73", E33°04'08,48"
• Радичів N51°45'19,09", E33°04'44,40"

• Старовинна ялинова алея – с. Рихли

Старовинна ялинова алея – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення – знаходиться неподалік руїн Пустинно-Рихлівського Свято-Миколаївського монастиря. Вік дерев понад 100 років, протяжність 120 метрів. На сьогодні – це 76 дерев ялини європейської висотою більше 30 м, які з обох боків оточують дорогу, що веде до монастирських печер, які були прокопані на схилах ярів і балок. Навколишня природа тут насичена благодаттю. Говорять, що одна молитва, прочитана на алеї, на небі зараховується за 30. Алея веде до монастирських печер XVII століття, в яких жили ченці-затворники.

GPS координати: N51°40'45,98", E32°52'20,71"

• Багатовіковий дуб – с. Рихли

Ботанічна пам’ятка природи місцевого значення. Унікальний дуб-довгожитель, якого місцеві старожили називають «Цар-дубом», зберігся до наших днів і вважається одним з найстаріших дерев на Чернігівщині. Вік дуба 800 років, окружність стовбура – 650 см, діаметр – 1,8 м, висота – 24 м. За переказами під час Північної війни із Швецією (1700-1721 рр.) розвідники війська Петра І стежили з вершини цього дуба за пересуванням армії шведського короля Карла ХІІ. У 2010 році дуб став переможцем у номінації «Естетично цінні дерева України».

Поряд зростає інший дуб-довгожитель з величезним дуплом, що робить його не менш унікальним.

GPS координати: N51°40'28,71", E32°52'30,24"

• 500-річний дуб Івана Мазепи – с. Мезин

Знаходиться на горбистій рівнині правого берега Десни. За переказами біля цього дуба гетьман Іван Мазепа у жовтні 1708 року провів нараду з військовою громадою, на якій визначили місце переправи шведських військ через Десну.

GPS координати: N51°48'54,55", E33°04'20,66"

• Джерело «Криничне» – с. Розльоти

Цілюще джерело з питною водою б’є в ландшафтному заказнику місцевого значення «Криничне», має давню історію та відоме ще з часів заснування села 1701 року. Вода з джерела завжди прохолодна і чиста. Зі слів старожилів села у роки Другої Світової війни водою з криниці промивали рани солдати, а  лавочка біля криниці стояла ще в довоєнний період.

GPS координати: N 51о40'00,59"; E 33о 07'33,95"

• Джерело «Забілина криниця» – с. Покошичі

Забілина криниця знаходиться на південному сході від села Покошичі у невеликій балці в місцевості з цікавою історією та чудовим горбистим ландшафтом. За переказами старожилів криниця була викопана в другій половині ХІХ століття панами Забілами, які мали тут великі земельні угіддя. Воду з джерела використовували для панського маєтку, що був розташований неподалік.

GPRS координати: N 51о45'33,54"; E 32о 59'14,77"

• «Синій колодязь» – с. Верба

На в'їзді в село Верба є "Синій колодязь" - унікальне джерело із цілющою водою, який вперше згадується ще в далекому 1399 році.

Із ним пов’язано чимало легенд. У часи війни Русі з монголо-татарами територія села була захоплена ворогами, а в урочищі Колодяжному був розташований ворожий табір. Одного разу монголо-татарський хан захотів напитися води прямо з колодязя. Вода тут була достатньо близько, тому що в колодязі було сильне джерело. І коли хан нахилився до води, з його голови спав золотий шолом і втопився в колодязі. Скільки не намагалися вичерпати воду з колодязя, все було марно. Шолом так і залишився на дні колодязя. І тоді хан, боячись, що його меч може дістатися ворогу, опустив його на дно колодязя.

Згідно з тією ж легендою, у цьому урочищі заховане награбоване монголо-татарами добро, яке вони вирішили сховати у печері неподалік від колодязя, щоб забрати його на зворотному шляху. Однак їхнє військо було розбито, а клад так і залишився на своєму місці. Багато хто хотів знайти скарби, але нікому поки що це не вдалося. Знайти місце, де сховані коштовності, можна тільки один раз на рік, коли сонце на сході освічує гору своїми променями.

Вода цьому колодязі дійсно має лікувальні властивості. Люди, відправляючись в дорогу, брали з собою воду в глиняному посуді, щоб вона залишалася холодною декілька днів. Взимку, на Водохреща, люди брали з колодязя воду і святили її, так як вона допомогала від всяких недугів.

GPS координати: N51°42'17,00", E32°48'13,79"

• Озеро Хотинь – с. Радичів

На лівобережних луках під с. Радичів розташоване найбільше озеро в деснянській заплаві між Новгородом-Сіверським і Коропом (50 га).

Східний берег тягнеться вздовж великого соснового гаю. Між цим гаєм і урізом води – зарості прибережних чагарників (вільха, лозняк, бузина). Західний берег – лучний, трохи заболочений і густо зарослий жорсткими водоростями (очерет, куга, хвощ). Далі йде 100-метрова смуга, що заростає лопухом, лататтям, гостролистом. З півдня озеро постійно з’єднується з Десною вузьким ручаєм. Через нього є деревяний міст, по якому проїзджають і вантажні машини. Прямий проїзд у села Чапліївку та Лушники цією дорогою можливий тільки влітку.

Озеро багате на всі породи дрібної і крупної деснянської риби. Тут гніздиться багато водоплавного птаства.

Рекреаційний відпочинок

• Будиночок мандрівника „Хотинський”

Оптимальним місцем для вашого відпочинку біля Десни стане будинок для туристів Мезинського НПП.

Розташований на окраїні села Радичів на березі Десни з видом на одне з найбільших заплавних озер Десни – Хотинь (близько 50 га).

Пропонується розміщення гостей нацпарку в 4 затишних кімнатах загальною місткістю 13 ліжко-місць, санвузол на 2 поверсі будинку, на 1 поверсі – санвузол з душовою та кухня (самостійне харчування). У дворі – гаражі для автотранспорту. Є сад та садові меблі, мангал.

Відвідувачі можуть розважити себе пішохідними прогулянками, збором грибів, ягід, лікарських трав, відпочинком на березі р. Десна (за 15 хв) та катання на паромній переправі, відвіданням оглядових майданчиків.

• адреса: вул. Горова, 1-А, с. Радичів, Новгород-Сіверський р-н, Чернігівська обл., 16215.
• тел.: +38 (04656) 3-62-48, +38 (096) 565 68 70.
   
• Інші заклади розміщення:

1. Гостинна садиба «На краю світу», Кирилюк Наталія Андріївна, адерса: вул. Деснянська, с. Деснянське, Новгород-Сіверський р-н, Чернігівська обл., тел.: +38 (097) 457 48 82.
2. Сільський дім «На Десні», Давиденко В’ячеслав, адерса: вул. Деснянська, с. Деснянське, Новгород-Сіверський р-н, Чернігівська обл., тел.: +38 (098) 776 13 29, е-mail: clavik3189@ukr.net.

Для короткочасного та більш тривалого спілкування з природою на території Мезинського НПП вздовж Десни та в лісових масивах улаштовані рекреаційні пункти, які обладнані навісами, столами, лавками, місцями для вогнища, де можна розбити наметове містечко.

Рубрика «7» чудес Мезинського НПП

1. Стоянка доби палеоліту відкрита в селі Мезин у 1908 році. З 1965 року на місці розкопок стоянки відкрито Мезинський археологічний науково-дослідний музей імені В. Є. Куриленка – єдиний в Україні сільський музей такого рівня.
2. Печери XVII століття, які до цього часу збереглися в с. Рихли. Викопані монахами Свято-Миколаїського Пустинно-Рихлівського монастиря в лесових породах. Печери мають декілька входів і, за переказами, тягнуться до Десни.
3. Озеро Хотинь – найбільше лівобережне заплавне озеро річки Десна (понад 50 га).
4. Белемніти – скам’янілі рештки головоногих молюсків, що населяли нашу планету в мезозойську еру і вимерлих в один час з динозаврами (приблизно 65 млн років тому).
5. «Дуплистий дуб» (вік понад 500 років) – рихлівське дерево-старожил, що може заховати в непогоду до 10 чоловік.
6. Плавун щитолистий – реліктовий вид третинного періоду, занесений до Червоної книги України. На Десні в межах парку виявлено найбільшу популяцію цієї рослини.