Понорницька селищна рада
Новгород-Сіверський район, Чернігівська область

Історична довідка

Фото без описуПонорницька селищна об'єднана територіальна громада -  територіальна громада в Україні, в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Адміністративний центр ТГ - смт Понорниця.

Утворена 20 червня 2019 року шляхом об'єднання Понорницької селищної ради та Вербівської сільської ради тоді ще Коропського району. І хоча Понорницька ОТГ почала свій відлік з 20 червня 2019 року, але офіційною датою утворення об'єднаної громади вважається день, на який Центральною виборчою комісією України (ЦВК) було призначено перші вибори, тобто, 22 грудня 2019 року.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 730-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Чернігівської області», до складу громади були включені території Деснянської сільської ради, Крисківської сільської ради, Мезинської сільської ради, Покошицької сільської ради, Радичівської сільської ради, Розльотівської сільської ради Коропського району та Авдіївської сільської ради, Шаболтасівської сільської ради Сосницького району.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 17 червня 2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», Понорницька ТГ, в зв'язку з розформуванням Коропського району, з 1 січня 2021 року увійшла до новоствореного укрупненого Новгород-Сіверського району.

Фото без описуПонорниця - селище міського типу, адміністративний центр Понорницької ОТГ Новгород-Сіверського району Чернігівської області України. Поселення розташоване на пагорбках обох берегів невеличкої річки Багачки.

Назва селища походить від слова «Понора», яке має 2 значення: перше - округла або видовжена воронкоподібна заглибина, в якій зникають поверхневі води, в тому числі й води річки; друге - яр.

Перша згадка про Понорницю як поселення відноситься до 1618 року. В період Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 років село Понорниця становиться адміністративним центром Понорницької козацької сотні. Вперше Понорницька сотня згадується в документах 1654 року у складі Ніжинського козацького полку. При адміністративному реформуванні Ніжинського полку у 1663 році Понорницька сотня була передана до складу Чернігівського козацького полку, в якому й перебувала незмінно до його розформування в 1781 році. Козаки Понорницької сотні неодноразово брали участь у воєнних діях.

Перша земська школа в містечку Понорниця була відкрита в 1864 році і називалася Народне училище, на той час друге в Чернігівській губернії. В 1897 році в містечку було 932 двори і тут мешкало 4 782 особи. Працювали більше 30 лавок, щотижневі базари, відбувалось 4 ярмарки на рік. На території містечка знаходилися єврейський молитовний дім і дві православні церкви - дерев'яна Різдво-Богородицька (1789 р.) та кам'яна Михайлівська (1819 р.), які були знищені при комуністичному режимі в першій половині ХХ століття.

Щодо господарського життя містечка Понорниці, то його основою було сільське господарство. Серед вирощуваних культур переважали зернові. Вирощували також гречку, городину. Важливе місце в економіці займало і тваринництво. Серед промислів переважало бондарство, гончарство, поширеним було пасічництво, випліталися на продаж риболовецькі сіті.Фото без опису

Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 року Понорниця - у складі УНР. В містечку встановлюється українська влада. Після більшовицької окупації України на початку 1920 року в Понорниці встановлена комуністична влада. В 1923 році був утворений Понорницький район. Перший колгосп в Понорниці організували в 1928 році. Загнані в колгосп селяни не бажали працювати задарма на державу. В 1929 році червона влада розпочала систематичний терор проти тих незалежних селян Понорниці, які чинили спротив. Під час організованого радянською владою Голодомору 1932-1933 років померло щонайменше 99 жителів селища.

В роки Другої світової війни 1271 житель селища воював у лавах Червоної, а згодом - Радянської армії, з них 738 - нагороджені орденами та медалями, 462 - загинули. В період окупації в урочищі Салотопка німці розстріляли 297 жителів селища Понорниця. В 1954 році в центрі Понорниці був встановлений пам'ятник на братській могилі. Після звільнення Чернігівщини в 1943 році від німців комуністи знову почали відновлювати колгоспи. Жертв комуністичного терору, постраждалих внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР в 1932-1933 та 1946-1947 роках, вшановано пам'ятним знаком, встановленим 2008 року в центрі Понорниці.

Після війни життя в районному центрі Понорниця поступово налагоджується. За даними всесоюзного перепису населення 1959 року в селі Понорниця було 4911 чоловік населення. В 1960 році село Понорниця набуло статусу селища міського типу. В 1962 році Понорницький район був розформований. Територію Понорницької селищної ради в 1965 році передано до складу відновленого Коропського району.

Фото без описуВ 2013 році була відремонтована і комп'ютеризована середня школа. Також проведена газифікація Понорниці. В 2006 році частина земель Понорницької селищної ради, в тому числі й Рихлівська дача, ввійшла до складу Мізинського національного природного парку (МНПП). В 2016 році населення Понорниці становило 2 178 чоловік.

Завдяки децентралізації влади в Україні 22 грудня 2019 року була утворена Понорницька об'єднана територіальна громада (ОТГ), до складу якої увійшли, крім Понорниці, ще 16 сіл із населенням близько 8 000 жителів. А внаслідок адміністративної реформи, проведеної в нашій державі, був розформований Коропський район. Таким чином, Понорницька ОТГ увійшла до складу новоутвореного з 1 січня 2021 року укрупненого Новгород-Сіверського району.

Уродженці Понорниці:

  • анатом і фізіолог, основоположник першої анатомічної школи, автор робіт з питань порівняльної анатомії, тератології П. А. Загорський (1764-1846),
  • український письменник і етнограф Петро Семенович Кузьменко (1831-1874). Закінчив в 1859 році Чернігівську духовну семінарію. Працював вчителем в Понорниці. Друкувався, зокрема в «Чернігівському листку». Йому належать романтичні вірші («Журба», «Любов» та ін.), оповідання «Не так ждалося, та так склалось»,
  • академік Дмитро Наливайко.
  • український історик-медієвіст, громадський діяч Дмитро Гордієнко.
  • Мануйлович Софія Андріанівна - українська актриса, драматург та режисер радянських часів. 

Населені пункти, які увійшли до Понорницької територіальної громади:

Фото без описуРихли - село в Україні, в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 112 осіб. 

Біля села беруть початок річки Чернеча та Глинка, праві притоки Бистрика.

В селі розташований Свято-Миколаївський Пустинно-Рихлівський монастир. Відомий з пол. XVII ст. Тут є чудотворна ікона св. Миколая Чудотворця, явлена у 1620 р. За переданням, один священик, який захворів, вигукнув по-польськи: «Рихло, рихло (що значить: швидко, швидко) везіть мене до ікони!», де і отримав зцілення. Тому чудотворна ікона та обитель Фото без описустали називатися «Рихлівською». Монастирський величний трипрестольний собор на честь св. Миколая Чудотворця освячений 1760 року. Був зруйнований у радянські роки і відтворений 2006 року.

Ще одною окрасою села є 800-річний Монастирський дуб, який завоював третє місце в номінації естетично цінне дерево України. Всього в околицях села Рихли є 16 старовинних дубів (Дуплистий дуб, Дуб бажань, Рогатий дуб), середній вік яких становить понад 400-500 років.

Старовинна ялинова алея в Рихлах, яка раніше складалася зі 100 дерев ялини європейської (на сьогодні залишилося 77 дерев заввишки понад 30 м) вела до монастирських печер, які були викопані на схилах ярів і балок. Ялина - це високе, близько 30 метрів заввишки, дуже тіневитривале дерево з мутовчастою конусоподібною кроною та прямим стовбуром. Недарма, навіть ясного дня на цій алеї прохолодно і похмуро-темно.

Фото без описуРадичів - село в Україні, в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Розташоване на березі Десни. Населення становить 804 осіб.

Село розташоване на березі річки Десна. В Радичеві, як і у сусідніх Деснянському та Мезині працює пором - платформа на понтонах, яка переправляє місцевих мешканців, корів, коней і трактори на лівий низинний берег Десни - до заплавних луків, до покосів та пасовищ.

За 4,5 км на південний схід знаходиться заплавне озеро Борове.Фото без опису

На північ від села знаходилося давньоруське місто Радичів, Мізинська стоянка. Також 2 поселення Юхновської культури, поселення перших століть н. е. і сіверянське. Поблизу села - 4 городища і кургани періоду Київської Русі.

Крім козацької і казенної общин, були поселені в село німці, які в Німеччині були не згодні з релігійною політикою. Це особливий протестантський рух у Німеччині та Австрії - гуттерівське братство (Die Hutterer), засновником якого був Якоб Гуттер.

Фото без описуНімці поселились біля Десни в 1802 році, де зараз вулиця Немещина. Їм держава виділила землю, луки, ліси, щоб вони не пізніше сорока років прийняли підданство. Земля їм була виділена в різних місцях. Частина була за Десною над озером Хотинь. Німецька община переїхала в Радичів з Вишеньок - 44 родини. З них 99 чоловіків і 103 жінки. Їхній общинний двір був заснований на землі, що була під церковною управою. Двір мав форму квадрата розміром 150 м. На території двору були майстерні. Їхнє братство займалось рільництвом, розширенням фруктових садів, вирощуванням шовковиці. Вони займались гончарством і продавали багато глазурованого посуду. У німців були ремесла: дубління шкір, слюсарство, столярство, токарне ремесло, кузня, виробництво капелюхів і ткацтво. Вони виробляли тонке лляне полотно, яке не поступалося голландському, і продавали по рублю і 10 копійок за аршин.

Російський уряд з Петербургу надавав їм підтримку, бо був зацікавлений в тому, щоб більше німців оселилося в Російській імперії. Німцям треба було більше землі, але в Радичеві не було більше земель в розпорядженні уряду. В їхньому братстві поступово почалися сварки, а також сталося велике лихо. Улітку 1817 року загорілася німецька кузня і через велику спеку та вітер згоріло більшість будівель німецької общини, а також і церква.

Дерев'яна церква була побудована в 1770 році біля Десни на тій вулиці, де жили німці. Церква простояла 47 років. Німецька кузня знаходилася недалеко від церкви. В той день дув сильний вітер в сторону церкви, і вона загорілася. Люди були на полі і гасити пожежу не вистачило сил. Церква згоріла повністю.

Через цей випадок радичівські общини села були невдоволені тим, що німці були винні у виникненні пожежі. Тому німці погодились допомогти в будівництві нової церкви. Вони наробили цегли, щоб повністю вистачило для побудови храму. Але для його будівництва потрібно було багато коштів. Тому громада вирішила відправити добровольців для збору пожертв серед людей інших сіл. З їх допомогою необхідна сума коштів була зібрана.Фото без опису

Тоді було домовлено з підрядником міста Глухів про будівництво церкви. Той підрядник з допомогою людей із Радичева зробив церкву за договором за 1600 рублів. Для того, щоб можна було уявити величину цієї суми, для порівняння: хата на той час коштувала сто рублів. Церква була зроблена дуже гарна. Всередині вона була розмальована художником в такому стилі, як Володимирський собор у Києві.

У 1818 році в німецькій общині відбувся розкол і 6 родин виїхали.

Німецька колонія мала 775 десятин землі, але лише третина була орною. На кожного німця припадало по 15 десятин і вони вважали, що їм цього недостатньо. Вони звернулися до уряду з бажанням переселитися в інше місце. Уряд дав згоду на переселення до колонії Молочна і виділив їм землі по 65 десятин на родину. Це на річці Молочній, що впадає в Азовське море.

Коли закінчився термін 40 років, німці не стали приймати громадянство, а вирішили виїхати з Радичева. Вони переїхали спочатку в село Венгер (Пруси) на території Бахмацького району, а потім до Херсонської губернії і в інші місця. Частина німців виїхала відразу до Херсонської губернії. Німецька община виїхала з Радичева в 1842 році. На той час у них було 69 родин, які налічували 185 чоловіків і 199 жінок.

Одному радичівцю - Пузирю - вдалося перейняти німецьку майстерність виготовлення красивого посуду. Пузир заснував свою майстерню біля села над Десною і виготовляв художні вироби з глини, розписані і покриті поливою. На ці вироби був великий попит серед довколишнього населення. В Коропському історико-археологічному музеї знаходиться фрагмент кераміки - глечик з урочища «коло Пузира» над Десною, виготовлений Пузирем.Фото без опису

В районі Радичева Десна розрізає крейдяну товщу в якій збереглася неймовірна кількість доісторичних закам'янілих молюсків - белемнітів. На картинках вони схожі на кальмарів, а насправді - на зуби величезного хижака. Їх часто називають зубами акули або чортовими пальцями. Тут же розташовані великі пагорби (Радичівські гори), найцікавішим із яких є Пузирева гора (із оглядовим майданчиком Мезинського НПП з якого відкривається фантастичний краєвид.

Нинішній Радичів потихеньку (хоч і мляво) перетворюється на осередок туризму. Тут вже створено кілька зелених садиб, а ще кілька заплановано. Є біля Радичева великий рекреаційний об'єкт - сучасний пансіонат «Десна».

Фото без описуРозльоти - село в Україні, в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 159 осіб. Село назване на честь річки, що протікала в поселенні.

Розльоти розташовані на правому березі Десни. Із 2006 року воно входить у склад Мезинського національного природного парку. Недалеко біля села розташоване джерело “Кринички”, яке славиться цілющою водою і приваблює туристів. Але ще більше приваблює туристів красуня-Десна, яка біля Розльотів (як і майже всюди де протікає) утворює мальовничі меандри.

Розльоти відомі із 1701 року – тоді вони були у складі Понорницької (Понирненської) сотні Чернігівського полку. Нині в селі мешкає близько трьохсот осіб (влітку населення трохи збільшується за рахунок дачників і рибалок). Поряд із Розльотами археологами виявлено два городища та курганний могильник часів Київської Русі.

Фото без описуДеснянське (до 1922 року - Псарівка, до 17 лютого 2016 року - Свердловка) - село в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 682 осіб. Село розташоване на правому березі Десни в 40 кілометрах на північ від смт Короп, на території Мезинського національного природного парку.

Вперше село згадується в 1679 році як Псарівка. В 1922 році було перейменоване на Свердловку. нинішню назву носить з 2016 року. В радянські часи село прославилося завдяки успіхам місцевого колгоспу-мільйонера "Авангард" (нині це агрофірма "Авангард").

Поблизу Деснянського виявлені 3 городища юхнівської культури (VI-III сторіччя до нашої ери), Поселення перших століть нашої ери.

Фото без описуНа фронтах Великої Вітчизнятої війни боролись 295 жителів Деснянського, з них 140 померли, 153 особи нагороджені орденами та медалями. 

Тут розташований візит-центр Мезинського НПП. Влітку працює поромна переправа.

У селі народився М. С. Барнацький - доктор медицинских наук.

Фото без описуІваньків - село в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 583 осіб.

Криски - село в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 982 осіб.

Селом протікає річка Головесня, права притока Десни.

Дати виникнення села не пам'ятає ніхто із старожилів. Із їх розповідей першим поселенцем був чоловік на ім'я Крисантій, звідки й походить назва населеного пункту. За записами акту 1633 року на місці сучасного села було місто Криски, яке було зруйноване монголо-татарами в XIII столітті під час нашестя монголо-татар на Київську Русь. Пам'яткою про існування міста і зараз залишився великий горб, який називають «Городок». У давнину територія, де розташоване село була покрита густими лісами. Велетенські дуби, пахучі липи і білі берези становили основний кістяк лісів, а зарості ліщини та інших кущів робили ліс майже непрохідним. Дуби досягали в діаметрі 1,5 м, а берези - до 0,7 м. Як пам'ятники давньої старовини залишились дуби-велетні. Один з них росте на узліссі села Рихли. У лісах було багато звірів не тільки таких як вовки, лисиці, зайці, борсуки, але й лосі, мамонти, дикі свині. Про це свідчать кістки цих тварин, знайдені на Мізинській стоянці первісної людини та кістки, знайдені на території села.

Люди займалися землеробством, скотарством та полюванням. Для того, щоб посіяти зерно, треба булоФото без опису випалити ліс, розрихлити землю мотикою, а вже потім сіяти. Для приготування їжі люди користувались ручними жорнами, якими дробили зерно на борошно, дерев'яною ступою, за допомогою якої готували крупи. Для приготування одягу пряли при допомозі веретена, ткали ручним дерев'яним верстатом. Примітивно звалювали вовну і виготовляли головні убори, валяне взуття, лямці для хомута, тощо. З глини виготовляли посуд, а з дерева - ложки. Дуже характерним є те, що цими знаряддями праці люди користувались аж до кінця XIX ст. Про це згадують наші земляки-старожили, які пам'ятають, що до революції в селянських господарствах залишались дерев'яні сохи, ручні жорна, хоч орали вже землю залізними плугами і молотили зерно у вітряних млинах.

На лісовому схилі річки Головесни були річкові долини, на більш придатних місцях розташувалось село з дуже вузькими і кривими вулицями. Типовим житлом для людей була дерев'яна хата з чотирма маленькими віконцями. Кожне віконце мало шибки розміром 20Х20 см. У правому кутку стояла велика піч, що займала майже половину хати, з якої в сіни виводили отвір для диму і через дерев'яний димар направляли його вгору. Від печі на всю стіну був зроблений дерев'яний настил, який звали полом. На ньому разом спала вся сім'я. У хаті був один стіл, оточений лавами. Джерелом світла служив каганець-черепок, у якому були жир і гніт.

До скасування кріпосницького права селяни були кріпаками, а тому кожен двір належав поміщикові. Лише декілька сімей (Скубач, Вовк, М'ясоїд) прописані були як козаки і вважалися вільними. Найкраща земля і в найбільшій кількості належала поміщикові Марковичу. Його земля була по дві сторони дороги, що йде на село Понорницю, а також найкращі землі в сторону Іванькова. У другій половині XIX ст. Маркович продав усе княгині Ользі Долгорукій, яка жила в Петербурзі і ніколи не бачила села Криски. Управителі надсилали прибутки їй у Петербург. Дрібнішим поміщиком був Ярошевський, землі якого знаходилися в урочищі Ярошевщина. У районі теперішньої станції по боротьбі з ерозією ґрунтів були землі поміщика Оболонського, який на початку ХХ ст. продав їх поміщику Забілі. Забіла на початку ХХ ст. був членом земства, яке знаходилось у м. Кролевці. Він посадив у своєму маєтку величезний сад, який є і сьогодні, але запущений. В ньому ростуть рідкісні дерева, такі як сибірський кедр, коркове дерево та японська сакура. Володіння Долгорукої пристосовувались до капіталістичного розвитку. У заводі була маленька електростанція.

Фото без описуШкола в Крисках була трикласна церковно-приходська і стояла на горі, де тепер стоять садиби Журби та Казанника. Вона була під соломою, з маленькими чотиришибковими вікнами. Ця хата була настільки стара, що вікна були при підлозі. У школі завжди було холодно, вікна постійно були вкриті інеєм. Учні сиділи за партами-лавами по 6-8 осіб і писали на грифельних дошках, бо зошитів не було. Один учитель учив одночасно три класи. Усього учнів налічувалося в школі 20-30 осіб. Головним у школі був піп, йому підкорявся вчитель. Ранком заходив піп і всі стоячи читали молитву, а потім учили інші молитви, або церковне «писаніє». Після попа вчитель учив писати, читати по-російськи, а української мови не вивчали. З арифметики учили чотири дії з цілими числами. Але не всі учні, що поступали до першого класу, закінчували три класи, бо з різних причин вони відсіювались. Коли до першого класу вступало 10-15 учнів, то закінчувало 3 клас тільки 4-6 учнів.

1929-1930 рр. на території села було створено три колгоспи: «Червоне поле», «Червоний прапор», «Нова праця». В 1950 р. вони були укрупнені в один, який прийняв назву ім. Калініна. В роки голодомору 32-33 рр. село не дуже постраждало. Під час Німецько-радянської війни великих боїв на території села не відбувалось, але було спричинено багато руйнувань нацистами. Було спалено середню школу, зруйновано спиртозавод, спалено багато житлових будинків. Багато жителів було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. В 1943 р. 17 вересня село було визволене першим стрілецьким батальйоном 107 стрілецького полку 55 стрілецької дивізії. В центрі села стоїть пам'ятник воїнам-визволителям, за яким доглядають учні школи. До 1980 року в селі працювало три клуби і три бібліотеки, колгосп-мільйонер ім. Шевченка, будинок побуту, відгодівельний комплекс, ковбасний цех. Була збудована нова церква, заасфальтована центральна вулиця.

Станом на 2006 рік у селі налічувалося жителів - 931, що на 147 осіб менше, ніж у 1996 році. Якщо така тенденція зменшення кількості населення у селі буде продовжуватись і далі, то десь у 2070 році село Криски повністю зникне.

В селі працює Будинок культури, який у 2005 році був перейменований у Центр дозвілля для молоді. До послуг молоді тут більярдний стіл, телевізор, відео- та аудіо апаратура, тенісний стіл, ігрові телеприставки, шахи. У вихідні дні проводяться дискотеки, святкові програми, концерти, КВК, ігрові, розважальні та інтелектуальні програми.

У Крисках є дві бібліотеки: сільська та шкільна.

Священик Берец Василій щороку відправляє в церкві Різдва Пресвятої Богородиці всі релігійні свята. Стало традиційним посвячення води на Хрещення, паски та писанок на Великдень, зілля на Трійцю, маку на Маковія, яблук на Спаса. Священик є гостем усіх громадських свят. Випускникам школи та ветеранам Німецько-радянської війни він традиційно дарує хрестики та іконки. Своє напутнє слово каже він і першокласникам. Вже стало добрим звичаєм вінчання молодих у церкві. Одним з найстаріших звичаїв у селі є храмове свято - 21 вересня. В село їдуть гості з усіх усюд: возами, мотоциклами, машинами, а то і пішки чи велосипедами. Господині щедро частують всіх своїх гостей.

Багато в селі є спортивних традицій, пов'язаних із футболом. Футбольна команда часто виїздить на ігри в інші села або приймає гостей у себе. На футбольному полі завжди людно, бо у команди багато вболівальників. Навіть взимку гра не припиняється, а лише перетворюється в міні-футбол. Колишній колгосп став приватною агрофірмою ім. Шевченка. Вирощуються, в основному, такі зернові культури, як овес та жито, менше - ячмінь, пшениця, люцерна, кукурудза. Агрофірма давно перестала вирощувати кормовий буряк, картоплю, льон. В тваринництві значне місце займає розведення великої рогатої худоби.

Фото без описуВелике значення для села мав спиртозавод. Основною продукцією заводу були: спирт етиловий, сивушне масло, вуглекислота. Сьогодні завод не працює.

У 1888 році княгинею Ольгою Довгорукою у селі був збудований спиртозавод і називався в той час Ольгинським. Керівником підприємства був управляючий Черешенським цукровим заводом, який знаходився на відстані 18 км від с. Криски. Основною сировиною для виробництва спирту була картопля, яка вирощувалася на панському полі. Основним видом палива були дрова з навколишніх лісів, які доставлялись на завод найманим гужовим транспортом. Кількість працюючих на підприємстві становила 150 чол. Потужність заводу в той час становила 200 дал спирту - ректифікату за добу. В 1933 р. завод був перейменований на Крисківський спиртовий завод. В 1933-1935 р. була проведена перша реконструкція. В 1958 р. була впровадженаФото без опису напівперервна схема розварювання сировини. 1971 р. увійшов в історію заводу як рік переведення котельні на спалювання рідкого палива замість твердого. 1976 р. - рік початку автоматизації цехів заводу. 1982 р. - рік початку реконструкції дріжджебродильного відділення з доведенням його потужності до 2000 дал/доба. 1984 р. - будівництво станції біологічної очистки стоків. 1987 р. - реконструкція солодового відділення. 1988 р. - будівництво і введення в експлуатацію цеху з виробництва рідкого діоксиду вуглецю потужністю 7 т/добу. 1994 р. - рік переведення котельні на спалювання газоподібного палива. 1997-1998 р. - час газифікації житлового фонду заводу. З 1991 року завод працює не стабільно, бракує сировини та ринку збуту.

Фото без описуВ 1947 році на місці перезахоронення воїнів, які загинули в боях за наше село був споруджений дерев'яний обеліск. У 1958 р. Він був замінений сучасним пам'ятником. Автори пам'ятника - скульптор Вороніна та архітектор Онищенко. В 1972 році поряд з пам'ятником побудовані дві меморіальні дошки з написом «Вечная память воинам-односельчанам, отдавшим жизнь за родину в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.». далі йдуть прізвища та імена загиблих. Всіх їх - 207, 17 із них по-звірячому замучені в період німецької окупації. Перед пам'ятником покладена мармурова плита, де викарбувані імена воїнів, які загинули, визволяючи село: Норкін В. З., Бєгін М. Є., Гусєв М. Я., Єрашкін В. Г., Сушин Б. П., Бобров Л. В., Єршов О. С., Алмачов Г. В., Даументяров Айтек, Тибилешвілі Г. О. Люди села свято бережуть пам'ять про тих, хто віддав своє життя за рідне село. Біля пам'ятника завжди лежать квіти та вінки.

Відомі люди:

  • Безкоровайний Григорій Іванович (20 квітня 1936) - Герой Соціалістичної Праці.
  • Ступак Володимир Федорович (1961) - народився 30 грудня 1960 р. в селі Криски. Після закінчення школи навчався в Київському педагогічному університеті ім. Драгоманова за спеціальністю географія-біологія. Спочатку працював у м. Чемер викладачем географії, а потім був секретарем комсомолу Козелецького району. Служба в армії закинула його у Хабаровськ в артилерійський полк, де був комсоргом полку. З 1986 року працював у Чернігові у обкомі комсомолу, потім був секретарем обласної організації РУХ, потім став її головою. Після розколу РУХу - голова УНП у Чернігівській області. Із літа 2005 р. по травень 2006 р. був депутатом Верховної Ради України. Член редакції газети «Сіверщина». Український політик, голова Чернігівської обласної організації Української народної партії. Народний депутат України 4 скликання.
  • Базилевич Григорій Дмитрович - народився 7 лютого 1889 р. в с. Криски. Сім'я жила бідно. В 1910 р. закінчує Київське піхотне училище і стає підпоручиком у військовій частині під м. Москва. В період першої імперіалістичної війни на Західному Фронті Григорій Дмитрович зближається з армійськими більшовиками і веде більшовицьку роботу. В жовтні 1917 стає членом більшовицької партії, добровільно вступає в Червону Армію і командує батальйоном московських червоногвардійців. Брав участь у обороні Царицина, займав ряд високих командних постів у Червоній Армії. На Дону одержує друге тяжке поранення. В серпні 1919 р. в м. Саратові формує запасну армію, і скоро його призначають командуючим військами Донської області. Навесні 1920 р. стає командуючим Південно-Кавказьким військовим округом. Деякий час був особливим уповноваженим Раднаркому по обліку скарбів колишніх російських царів. В 1924 р. був помічником командуючого Московським військовим округом, а в 1925 р. - командуючим. В 1931 р. призначений секретарем комітету оборони при раднаркомі СРСР. На цьому посту в званні комкора він виконував завдання партії і уряду. В листопаді 1938 р. став жертвою культу особи. Реабілітований посмертно.
  • Щербонос Василь Пилипович - Народився 30 квітня 1937 р. в с. Криски. Працював в обласному товаристві книголюбів. Багато років віддав журналістській роботі. Пише в основному лірику.
  • Громовий Петро Олександрович - Народився 4 січня 1949 р. в селі Криски в багатодітній сім'ї. Навчався в Крисківській середній школі з 1955р по 1965 р. Вчився дуже добре. Після школи вступив до Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя на філологічний факультет. Працював в редакції газети «Деснянська правда». Помер 9 травня 2014 року.
  • Горох Микола Прохорович - Керівник Комплексу переробки промислових і побутових відходів у м. Харкові, народився 4 січня 1942 р. в с. Соснівка Чернігівської обл. Менського району. З 1949 по 1956 р. навчався в Крисківській середній школі. В 1960 р. закінчив Шосткінський хіміко-технологічний технікум (Сумська обл.), здобув спеціальність технік-механік і був направлений на завод «Харпластмас», де працював з 1960 по 1979 рік слюсарем-наладником обладнання, конструктором, механіком, замісником начальника цеху, замісником головного механіка заводу. В 1976 р. без відриву від виробництва закінчив Харківський політехнічний інститут за фахом інженер-механік. З 1979 р. по 1992 р. працював головним механіком Харківського заводу «Гідропривід». З 1992 р. по 1994 р. - замісник головного інженера цього заводу. З 1994 по 1997 рік - директор Харківського заводу «Хімічних побутових виробів». З 1997 року - керівник Комплексу переробки побутових і промислових відходів. Автор багатьох науково-практичних публікацій з питань промислової переробки відходів. Автор розробки і видання підручника для вищої освіти «Полімерні відходи в комунальному господарстві міст України». Старший викладач, доцент Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна з питань «Система управління екологічного забезпечення проблем охорони навколишнього середовища»

Фото без описуПокошичі - село в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 947 осіб.

Вперше згадується 1708 року. У 1866 році налічувалось 217 дворів та 1268 жителів. У 1897 році - 388 дворів та 2311 жителів.

У селі бере початок річка Студенка.

Відомі люди:

  • Артюшенко Петро Миколайович (1957-2019)Фото без опису видатний український селекціонер та агроном, автор найпоширеніших сучасних сортів озимих пшениць.
  • Загорська Меланія Овдіївна (1837-1891) - українська співачка, перша виконавиця ролі Наталки - Полтавки, дівоче прізвище - Ходот[2]..
  • Побелян Микола Федорович (1948) - український поет, літератор, педагог, учитель-методист, член Національної спільки письменників України.
  • Ходот Андрій Варфоломійович (1816-1869) - український медик часів Російської імперії.

Фото без описуМезин  - село в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 346 осіб.

Відоме з XVI ст., проте люди тут жили з найдавніших часів. У 1908 році український вчений Ф. Вовк виявив велику стоянку первісних людей епохи пізнього палеоліту. Археолологічні знахідки Мізинської стоянки поповнили багато музеїв країни. У 1965 році на місці розкопок створений музей, у якому представлено багато знахідок.

У ХІХ столітті якийсь селянин викопав у себе на подвір'ї, будуючи погреб, велетенські кістки.Фото без опису Покликали, як годиться, священника, котрий, оскільки зрозумів, що знайдене щось незвичайне й важливе для науки, звернувся до Чернігівського археологічного товариства. 1808 року в селі проведені розкопки під керівництвом професора Волкова, матеріали якої зафіксовані в працях товариства. У 1950-х роках український археолог І. Шовкопляс здійснив великі розкопки і виявив стоянки людей кам'яної доби - городище 6-5 тис. до н. е. Це було п'ять округлих у плані (діаметром до 6 м.) наземних жител з вогнищами на підлозі. Наметоподібні житла типу яранг народів Півночі споруджено з дерев'яних жердин, вкритих шкурами тварин і обкладених зовні кістками і рогами. Виявлено місця обробки каменю й кістки, заглиблені вогнища, заповнені кістковим вугіллям та золою. У землі було знайдено ужиткові речі, прикраси, орнаментовані статуетки, що зображують жінок у вигляді птахів, один з найдавніших з-поміж відомих людям музичних інструментів. Довкола городища знайдено велику кількість кісток мамонтів, ленів, носорогів, песців, куниць, диких коней, зайців, росомах, вівцебиків, зубрів та іншої звірини - всього понад 80 видів, на яких полювали і використовували їх у домашньому господарстві наші пращури. Фото без описуОсобливо цінними, скільки вказували на високу культуру мешканців городища, були скульптури: ідоли, стилізовані жіночі статуетки й фігурки тварин із бивнів мамонтів, браслети, оздоблені мендровим орнаментом та малюванням - геометричним орнаментом, виконаним червоною фарбою. Мезинських знахідок було так багато, що їх вирішили поділити між багатьма археологічними музеями. Тепер вони є в Ермітажі, Музеї археології у Києві, у багатьох історичних музеях України, Польщі, Чехії. Та основна, найцінніша їх частина залишилася в єдиному такого типу й найбільшому в найповажнішому серед сільських музеїв України - Мезинському народному археологічному музеї.

Фото без описуАвдіївка - село в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 2012 осіб.

Поблизу Авдіївки знаходиться скіфська могила і поселення часів Київської Держави (10 - 13 ст.). Курган часів Русі досліджував 1870 року Дмитро Самоквасов, де були знайдені мідні і срібні монети, мечі та сокири

Перша згадка у 1596 році.

За легендами, село засноване Авдієм, боярином новгород-сіверського князя. Принаймні, у часи козаччини про село вже є численні згадки - одним із перших поселенців згадується Волошко. Таке прізвище і досі побутує в селі. Селище - місце першого поселення авдіївців, було знищене московськими військами Петра I під час боротьби гетьмана Івана Мазепи і зараз від нього нема й помітного сліду. Так само як і практично безслідною залишилась Лиса Гора - традиційне місце відьомських шабашів. Про боярина Авдія згадує і архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський.

Село належало полковнику Василю Дуніну Борковському, гетьманам Данилу Апостолу та Івану Скоропадському. Нащадків останнього досі в селі називають Шкурапатськими. Зберігся Панський ставок - частина маєтності Скоропадських. Урочище Три Ставки на хуторі Наталіївському, де було виробництво цегли, також має лише ставки - їх нищити комуністам було найважче.

За переписом 1666 року в Авдіївці було 38 ґрунтових селянських дворів, 1 підсусідок, 22 бобилі. Селяни мали 19 волів, 61 коня.Фото без опису

Населення Авдіївки брало участь у визвольній війні українського народу 1648-54 рр., революційних подіях 1905-07 рр. У 1845 році засновано цукровий завод Скоропадських, а 1847 засновано цукровий завод (на хуторі Наталіївському) купців Биховських. Діяло земське однокласне училище (1875), відкрите стараннями видатного земського діяча Олександра Карпинського. Збереглася могила вчительки Євдокії Нерети біля Казанської церкви. Тоді ж Авдіївка стала центром окремої волості.

У 1866 році в Авдіївці налічувалося 239 дворів, 1818 жителів, у 1897 - 524 двори і 2825 жителів. В селі з 1875 року діяло земське однокласне училище, 5 разів на рік проходили ярмарки. За даними Філарета Гумілевського у 1860 році прихожан у церкві було 1062 чоловіків та 1130 жінок. А в самому храмі на рештах древнього іконостасу був напис: "сей иконостас соделань при священнике ОТЦЕ Остапе со Яковомь Мазепою...". Найперша церква в Авдіївці згадується 1643 року. Первісно церква була посвячена Різдву Христовому, а коли згоріла - побудована кам'яна і, як наслідок русифікації церковного українського життя російським Синодом, найменована Казанської ікони Божої Матері.

Із села вийшла перша виконавиця ролі Наталки - Полтавки в опері Миколи Лисенка Марія Загорська - Ходот, від якої, як талановитої збирачки та виконавиці народних пісень, композитор записав ряд пісень, які увійшли до третього випуску зібрань композитора. Марія Загорська - Ходот входила до числа створеного в Чернігові Леонідом Глібовим "Товариства кохаючих рідну мову".

1900 року в селі відкрита народна бібліотека, попечителем якої був Василь Скоропадський. 1911 року бібліотека мала найбільшу кількість передплатників у повіті - 376, видач - 921. Згодом, у 1923 році, вона була у віданні місцевого осередку товариства "Просвіта".

1908 року в селі відкрита медична амбулаторія. На переселення лише з 1906 р. по 1911р. виїхало з села 576 людей. Вони заснували с. Авдіївку на Далекому Сході.

1905 року через вбивство есерами на чолі із Савицьким російського урядника Борсукова, у селі введено військовий стан. У селі постійно перебували урядник і два стражники - інгуші. Авдіївський поміщик Георгій Скоропадський був головою Сосницької повітової земської управи та членом Державної Думи Російської імперії.

Фото без описуУ січні 1918 року у селі створено ревком на чолі з Іваном Бугровим. Авдієвець Гаврило Корнієнко воював у Сірожупанній дивізії армії УНР і брав участь у параді, який приймав гетьман Павло Скоропадський. У травні 1919 р. куркулі вибрали свою сільську раду. Комуністи викликали каральний загін. Відбулося повстання селян проти червоних – арештовано 30 куркулів , хлібні запаси конфісковані. В 1920-і роки в селі діяли два повстанські загони Рака та Ващенка, які виступали за УНР. У 1921 році створено комуну "Свобода", яку 1930 року перетворено на колгосп "Перемога". У 1933 році було створено МТС. Село постраждало від Голодомору-Геноциду 1932-1933 року, організованого комуністичною владою Москви. Про це згадує Тарас Кашич: "Нині покійна прабаба, яка з 1907 року народження, розповідала, що люди і люпин їли - потім сліпли. Люди ходили опухші, з ніг тікла сукровиця. На печі висів вузлик з квасолею і той забрали, ходили по дворах прод - загони з металевими палками і штирхали ними землю, так шукали закопане зерно... У сусідів, що жили навпроти через дорогу, вузлик зерна забрали з дитячої колиски, яка висіла посеред хати на верьовках, прибитих до сволоку. Люди ходили по селу, щось міняли, щоб якось вижити, ходили в Понорницю в базар - міняли не фунтами як було раніше, а стаканами. Розповідала що і їжаків їли і ворон стріляли із берданки та їх їли. Ходили до старих колгоспних буртів, де зберігається зимою картопля, і шукали лушпиння чи гнилу їли і виживали хто як міг. Пропаганда партійна волала на ввесь світ, що то був неурожай засуха, - брехня, яку видумали совети: якщо і була б засуха і неурожай, люди вижили б на старих запасах".

Під час радянсько-німецької війни біля села відбувалися досить значні бої. Під час окупації села німцями відкрито церкву, яка була закрита комуністами. Церква, за спогадами Поліни Єрашової, діяла до 1958 року.

Під час німецької окупації показово повішено колишнього голову сільради Миколу Васюка та розстріляно окупантами його дружину і дітей. Вбили окупанти також вчителів Семена Лялька, Федора Деркача, Степаниду Рибалко, першого голову колгоспу "Веселий гай" Євраха Куліша та його дружину, першого голову колгоспу "Перемога" Петра Жука та інших. В той же час комуністичні партизани вбили священика о. Мисаїла та Івана Лазаренка, єдиною виною якого було те, що мав доброго кожуха.

З 1942-1961 входила до складу Понорницького району.Фото без опису

У червні 1942 р. на роботи до Німеччини було відправлено 133 сільчан, переважно жінок. З 400 мобілізованих на фронт селян загинуло 300 (75%).

В селі знаходяться колективні могили сталінських солдатів. 298 уродженців села сталінські генерали довели до смерті на фронтах Другої світової війни. 1958 р. встановлено меморіальні плити в пам'ять про жертв сталінських мобілізацій.

До складу Авдіївки входить колишнє село Лузики.

В Авдіївській школі навчався заслужений художник Російської Федерації Анатолій Степанович Шульжинський (нар. 1938), уродженець села Лоска, який довгий час жив і працював у Норильську.

Відомі люди:

  • Вальков Василь Матвійович (1919 - 1945) - військовик, Герой Радянського Союзу;
  • Адаменко Роман Васильович - український спортсмен (панкратіон та ММА), чемпіон світу у важкій вазі по панкратіону;
  • Чепурна Марія Миколаївна (1948-1995) - українська поетеса;
  • Самарцева Олександра Антонівна (1954) - українська поетеса, художниця, підприємець;
  • Симоненко Володимир Іванович (1943- 1994) - український вчитель і поет;
  • Скрипка Ганна Олексіївна - українська поетеса;
  • Адамчик Григорій Єрмолайович (1919-1997) - орденоносець, голова колгоспу «Прогрес»
  • Чепурний Василь Федорович (1964) - український журналіст, просвітянин, письменник;

Фото без описуШаболтасівка - село в Україні, у Новгород-Сіверському Чернігівської області. Населення становить 977 осіб.

В 1672 році сусіднє село Авдіївка за підтримку на виборах гетьмана було пожалуване гетьманом Іваном Самойловичем в довічну власність Чернігівському полковнику Василю Дуніну-Борковському. Пізніше Іван Самойлович прагне обмежити вплив В. Дуніна-Борковського, який був на той час одним із найбагатших і найвпливовіших людей в Гетьманщині. Тому поряд з Авдіївкою він засновує поселення, назване Шаболтасівкою. Метою такого кроку було створення противаги значно більшій і багатшій Авдіївці. Та й землі біля Шаболтасівки вже не могли відійти до Дуніна-Борковського.

Першопоселенцями були п'ять козацьких родин. Вважають, що назва села походить від характеру перших поселенців - шибайголовів (татарською «шаболтас» - шибай-голова).

У 1685 році В. Дунін-Борковський обирається генеральним обозним і стосунки між ним і гетьманом ще більше загострюються. Врешті, в 1687 році в результаті змови старшини, в якій не останню роль зіграв Дунін-Борковський, гетьмана І. Самойловича усунено з посади і заслано до Тобольська, де він і помер в 1690. Новим гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу, який своїм універсалом у 1691 році пожалував село Шаболтасівку В. Дуніну-Борковському. В 1702 році Дунін-Борковський помирає і село переходить до його сина Михайла, одруженого з Параскою - дочкою миргородського полковника Данила Апостола. Напевно, він часто бував у своєї доньки і йому сподобались землі, якими володів його зять, бо в 1710 році Данило Апостол одержав грамоту від царя на села Чернігівського полку - Хлоп'яники, Лузіки, Рудню, Ушівку, Авдіївку і Шаболтасівку. Авдіївку він залишає своїй дочці, а іншими володіє сам.

Під час російсько-шведської війни за два кілометри від Шаболтасівки на межі Шаболтасівських і Понорницьких земель загін козаків Івана Мазепи розгромив загін російських драгун, які займалися грабунком продовольства для російської армії. На місці бою досі збереглися кургани над могилами загиблих.Фото без опису

У часи правління Катерини ІІ, коли вона проїздила Україною, до її ескорту прибився серб, який їй дуже сподобався. На знак своєї прихильності вона йому подарувала земельний наділ, де тепер знаходиться урочище Сербове в Шаболтасівці. Звідси і пішло шаболтасівське прізвище Серб.

Після скасування полкового устрою на Гетьманщині, Шаболтасівка входить до Покошицької волості Кролевецького повіту Чернігівської губернії. За переписами на початку 19 ст. в селі налічується 27 дворів. Пізніше в село переселяють декілька десятків кріпосних селян на землі поміщика і петербурзького сановника Комстадіуса. В середині 19 ст. поміщик Комстадіус дарує землі в Шаболтасівці своїм племінникам братам Шульжинським.

Після розкріпачення Шаболтасівка починає інтенсивно розростатися. В другій половині 19 ст. біля сільського кладовища була збудована дерев'яна Покровська церква, яка була знищена російськими комуністами в 1930-х роках. З неї були збудовані ряд приміщень: школа, магазин, житлові будинки. До революції існувала початкова школа, в якій навчалося до 60 учнів.

З 1917 - у складі УНР. Проте вже 1920 тут була постійна комуністична влада. У 1931 році в селі організовано колгосп «Перше травня», а вже наступного року влада вдалася до терору голодом. Перед початком Другої світової війни село мало 319 дворів з населенням 1401 чоловік.

Під час війни Сталіна і Гітлера на півночі села у вересні 1941 року солдати 141-го кавалерійського полку СРСР, виходячи з оточення, вели бої з СС-дивізією «Рейх». На пам'ять про ці події за селом біля траси на межі трьох районів: Сосницького, Коропського та Новгород-Сіверського збудовано пам'ятник. Сталіністи та інші організатори Голодомору повернулися до села 28 серпня 1943 року. 194 мешканців села доведено сталіністами до смерті на фронтах, 150 чоловік молоді порятувалися у Німеччині.

У 1963 році колгосп «Перше травня» перейменовано в колгосп «Зоря». Зараз це СВК «Зоря».

1991 селяни одностайно проголосували за відновлення державної незалежності України. А у листопаді 2008 встановили меморіальний знак на честь односельців, яких закатували голодом комуністи у 1932-1933 роках.

Місцевість, де розташоване село - рівнинна, ґрунти майже всіх угідь дерново-підзолисті та сіропіщані частково піщані. Відразу за селом починаються ліс, а також трохи луків та пасовищ. До недавнього часу були болото та зволожені землі, але на сьогодні, переважна більшість їх, в результаті меліорації, осушена. На околицях села багато водойм природного та штучного походження. Існує розгалужена система дрібних річок, які складають басейн річки Убідь.

З корисних копалин на околицях села є торф, досить високої якості, глина і пісок.

Шаболтасівка розташована в поліській зоні мішаних лісів. В лісах росте багато чагарників та багаторічних трав'янистих рослин, які дають їстівні плоди та ягоди: ліщина, шипшина, калина, малина, глід, барбарис, ожина, суниці, брусниці, чорниці, костяниці. Велику цінність мають дикоростучі рослини лісів, що використовуються у фармацевтичній промисловості і народній медицині. Ліси славляться грибами. Ліси і луки багаті медоносними рослинами. З деревних порід переважають сосна, ялина, дуб, береза, ясен, клен, вільха, осика, тополя, липа, верба, в'яз, берест, акація. У підліску - ліщина, шипшина, глід, бересклет, калина, горобина, бузина, верболіз. Багатий і різноманітний тваринний світ краю. Тут водяться хутрові звірі - лисиця, білка, заєць, борсук, єнот, видра, куниця, ондатра, бобер. Зустрічаються дикі свині, вовки, лосі, козулі. Серед птахів зустрічаються зяблики, синиці, сойки, жайворонки, солов'ї, деркачі, плиски, зозулі, трясогузки, граки, сороки, ворони, горобці, шпаки, ластівки і т. д. на водоймах, болотах можна зустріти чорногуза, чаплю, журавля, диких гусей і качок. Із хижих птахів водяться яструби, сови, пугачі, кібчики, шуліки.

Зелена Поляна - село в Україні, у Новгород-Сіверському Чернігівської області. Населення становить 77 осіб.

Фото без описуВерба - село у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Населення становить 1085 осіб. 

Селом протікає річка Вербка, ліва притока Убіді.

Вперше згадується у 1399 році. Була дерев'яна Троїцька церква, але потім з неї зробили земську школу у зв'язку з відкриттям нової церкви на початку ХХ ст.

10 січня 1688року гетьман Іван Мазепа підтверджує колишньому понорницькому сотникові Андрію Нестеренку власність на Османівський млин на р. Верба під с. Верба.

У роки Голодомору 1932-1933р.р. у селі загинуло щонайменше 24 людини.Фото без опису

У с. Вербі були: садиба колгоспу «Більшовик» (його спеціалізація - відгодівля ВРХ), цегельний цех, тартак (лісопильний з-д), відділення зв'язку, дві 8-річні школи, 2 ФАПи, дитсадок, будинок культури на 240 місць.

В 2014 році розпочалося будування церкви виключно з дерева. У будівництіві використовують тільки сокиру, інший металевий інструмент не використовується.

 


 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь